Психологія злочину, як одна із розповсюджених тем в літературі і засобах масової інформації. Агресивна поведінка.

Сьогодні неможливо уявити собі засоби масової інформації, у яких не було б жодного повідомлення про який-небудь акт агресії чи насильства. Статистика красномовно свідчить про те, з якою частотою люди ранять і убивають один одного, заподіюють біль і страждання своїм близьким. Так, наприклад, щорічно в Україні відбувається понад 4,5 тисяч навмисних убивств, близько 7 тисяч тяжких тілесних ушкоджень, 1,3-1,5 тисяч зґвалтувань, понад 5 тисяч розбоїв, 24-25 тисяч грабежів, понад 3 тисяч вимагань і т.д. 1

Не виключено, що під враженням наведених вище фактів, у когось може виникнути думка про те, що саме на сучасному етапі історичного розвитку людства “темний бiк ” людської натури якось незвичайно підсилився і вийшов з-під контролю. Однак звiстки про прояви насильства в інші часи й в інших місцях говорять про те, що в жорстокості і насильстві, що панують у нашому світі, немає нічого з ряду геть вихідного. Роберт Берон і Дебора Рiчардсон у своїй книзі “Агресія” наводять ряд найбільш відомих фактів в історії розвитку людства заподіяння масового насильства і жорстокості з боку одних людей стосовно інших.

  • При узятті Трої в 1184 році греки-тріумфатори страчували всіх осіб чоловічої статі старше десяти років, що залишилися в живих, а жінки і діти, були продані в рабство.
  • В роки найвищого підйому інквізиції (1420-1498) багато тисяч чоловіків, жінок і дітей були спалені заживо на багаттях за єресь і інші “злочини” проти церкви і держави.
  • У бушменів племені Кунг, що живуть на Півдні Африці, відсоток убивств у кілька разів перевищує в США і, судячи з повідомлень, часто жертвами убивств стають ні в чому не винні люди.
  • Більш 45% смертей серед представників народності уарони, що живе на сході Еквадору, складають летальні випадки в результаті поранень списом, отриманих у ході внутріплемінних сутичок.
  • У народності джеб’юся в Папуа — Новій Гвінеї на убивства приходиться більш 30% смертей серед дорослого населення. 2

Варто вiдмітити, що наведені вище й інші факти агресивного поводження людей, як правило, відбуваються на обмеженій території і не представляють погрози для людства в цілому. Застосування ж сучасних, незрівнянно більш могутніх видів озброєння може привести до глобальної катастрофи. Сьогодні деякі держави мають можливість змести з землі все живе.

У світлі цих тенденцій неможливо не визнати, що насильство і конфлікт відносяться до числа найбільш серйозних проблем, перед якими сьогодні виявилося людство. Тому мимоволі задаєшся питанням: чому люди діють агресивно і які міри необхідно прийняти для того, щоб запобігти чи взяти під контроль подібне деструктивне поводження?

Цими питаннями займалися кращі розуми людства протягом багатьох століть і розглядалися з різних позицій — з погляду філософії, історії, психології, медицини і т.д. Однак тільки в нашому сторіччі дана проблема стала предметом систематичного наукового дослідження, тому не дивно, що не на всі питання, що виникають у зв’язку з проблемою агресії, маються відповіді. По суті, вивчення цієї теми часто породжує більше питань, чим відповідей.

Серед численних теорій, що пояснюють причини агресивного поводження в першу чергу варто назвати: 1) фрейдизм і неофрейдизм; 2) теорія фрустрації; 3) нейрофiзiологiчна концепція; 4) теорія психологічного і соціального відчуження.

Перша зв’язана з ім’ям З.Фрейда, що положила початок вивчення психологічних механізмів агресивності людини. Структуру особистості, по Фрейдові, утворюють три початки: “Я” (Его), “Воно” (Iд), і “Поверх-я” (Супер-его). “Воно” — це отримані при народженні інстинкти, потреби і бажання, усвідомлення не особистістю, але від того не менш могутні. Вони ірраціональні, аморальні і жадають задоволень. “Я” (Его) — це самосвідомість індивіда, раціональне в психіці. Взаємини між “Iд” і “Его” Фрейд порівнює з відносинами між конем і вершником. “Его” намагається приборкати ірраціональні агресивні імпульси “Ід”, оскільки вони небезпечні для вершника і коня, але це не завжди йому вдається. Третя внутрішня – Супер-его (“Поверх-я”) — це совість особистості, сприйнятя нею соціально- етичні і естетичнi уявлення, установки і заборони. Цей культурний шар особистості як би спостерігає за поводженням “Я” (Его), караючи його (“вершника”) за поступки “Воно” (Iд) у здійсненні аморальних і соціальних учинків каяттями совісті. У результаті виникає внутрішній конфлікт, що може привести до психологічного розладу – неврозу.3 В більш пізніх роботах, виданих після першої світової війни, Зиґмунд Фрейд людські пристрасті (Iд) обґрунтовує двома фундаментальними устремліннями — прагненням до життя (ерос, лібідо) і прагненням до смерті і руйнування (танатос). Останнє спонукає до агресії й автоагресiї.4

Послідовники Фрейда, розвиваючи і поглиблюючи цю вихідну концепцію, створили різні модифікації теорій, поєднуваних загальною назвою — психоаналiтичнi теорії агресивності. Так, Ерiх Фромм у роботі “Анатомія людської деструктивностi” розрізняє два види агресії: 1) доброякісна (оборонна) і 2) злоякісна. Перша філогенетична закладена в людині як умова виживання серед численних ворогів і детермінується інстинктом самозбереження. Друга — це жорстокість, властива тільки людині, обумовлена екзистенціальними потребами в любові, волі, власності й у прагненні влади. Така агресивність виникла в процесі еволюції людини: “людина відрізняється від тварини саме тим, що він убивця”.5

Близькі цим теоріям за духом і більш пізні психологічні теорії, що уподібнюють агресивність людини агресивності тварин і пояснюють її чисто біологічно. Найбільш відомим представником цього напрямку є австрійський біолог Конрад Лоренц, що приніс у сферу громадського життя отримані в спадщину від далеких предків агресивні тваринні інстинкти. Еволюція згодом обмежила внутрішньовидову агресивність тварин, чого, на жаль, не можна сказати про людей. Ф. Нiцше писав про властиву людині волю до руйнування, як прояв “глибоко закладеного інстинкту саморуйнування, спрямованого в ніщо”.6

Однієї з розповсюджених теорій агресивної злочинності є теорія відчуження. Соціальне відчуження особистості — результат пануючої у світі соціальної дезорганізації (аномiї) суспільства, що перетворює населення великих міст у “юрбу одинаків”. Представлення про аномiї, як про втрату індивідом почуття нерозривного зв’язку з близькими людьми і всім суспільством склалися в кінці 19 століття в роботах американського соціолога Е. Дюркгейма. Розвиток концепції відчуження зв’язується з роботами американського вченого Р. Мертона, його послідовниками Р. Клаурода, А. Коена й ін. Відчуження розглядається як крайня форма аномiї. Психологічне відчуження виникає на тлі соціальної дезорганізації суспільства в значній мірі завдяки неправильному сімейному вихованню, холодності батьків і виникаючому в раннім дитинстві відчуттю вiдчуження.7

Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що фрустрації – теорія агресії, у даний час є найбільш популярною серед теорій, що пояснює причини агресивності. Вона сформульована дослідницькою групою Єльского університету. Суть теорії в наступному: будь-яка фрустрація створює внутрішнє спонукання чи мотив до агресії. Сама агресія розуміється як дія, що може приймати різні форми, але ціль якої завжди полягає в тому, щоб заподіяти шкоди якомусь індивіду чи тому, хто з ним ототожнюється. При цьому допускається, що не завжди досить спонукання до агресії, викликаного фрустрацією, щоб спровокувати явне агресивне поводження, і що можливо альтернативні реакції.

Безумовно у всіх згаданих теоріях агресивного поводження є, як говориться, “раціональне зерно”, своє бачення проблеми.

На жаль, кількість даних про агресію таке велике, що було б нерозсудливо, якщо взагалі можливо розглянути весь наявний матеріал у данiй роботі, тому, обговорюючи дану тему я звертаюсь до двох важливих напрямків.

По-перше,  основну увагу зосереджую на проблемі людської агресії, тому що вона припускає наявність багатьох факторів, властивих винятково людям і зумовлюючих поводження (наприклад, мстивість, расові чи етнічні забобони). Подібне з агресією поводження представників інших видів буде мати для нас другорядний інтерес.

По-друге, обговорення агресії буде проводитися насамперед із соціальної позиції. Адже агресія, виходячи з того, що вона є властивістю особистості як суспільної істоти. Оскільки особистість є продукт освоєння індивідом культурної спадщини людства, то й агресивність, як одна з її якостей, є соціально придбаною. Зрозуміло, деякі уроджені біологічні характеристики (тип вищої нервової діяльності, темперамент, психічні аномалії), безумовно, впливають у процесі онтогенезу на формування цієї властивості, але не вони, безпосередньо, її детермінують. Агресивність як особистісна риса, зв’язана з визначеною будівлею мотивацiйної сфери особистості, є складовою частиною її ціннісної системи.8

Агресивність — особистісна позиція, властивість особистості, що укладається в наявності деструктивних, руйнівних тенденцій в області міжособистісних відносин, готовності і перевазі використання насильницьких коштів для реалізації своїх цілей.

Відомо, що найважливішим для характеристики особистості є типовий, переважний для неї спосіб відносин до іншої людині, інших людей, і відповідно, до самого себе. Стосовно до психології найбільше проникливо про це, мабуть, сказано в С.Л. Рубiнштейна: “… Найперше з перших умов життя людини — це інша людина. Відношення до іншої людини, до людей складають основу людського життя, її серцевину. “Серце” людини — усе виткано з його людських відносин до інших людей; те, чого він коштує, цілком визначається тим, до яких людських відносин людина прагне, які відносини до людей, до іншої людини він здатний установлювати. Психологічний аналіз життя, напрямків на розкриття відносин людини до інших людей, складає ядро справжньої психології. Тут разом з тим область “стику” психології з етикою”.9

Виходячи з домінуючого способу відносин до себе й іншої людини, було намічено кілька принципових рівнів у структурі особистості.

Перший рівень –езопів. Він визначається переважним прагненням лише до власної зручності, вигоді, престижу. Відношення до себе як до одиниці, самоцінності, а відношення до інших сугубо споживче, лише в залежності від того, чи допомагає інший особистому успіху чи ні. Якщо допомагає, то він оцінюється як зручний, гарний, якщо не допомагає, перешкоджає, утрудняє — як поганий, ворог.

Наступний, якісно інший рівень — группо-центричний. Людина, що тяжіє до цього рівня, ідентифікує себе з якою-небудь групою і відношення його до інших людей тісно залежить від того, чи входять ці інші в його групу чи ні. Якщо входять, то вони мають властивість самоцінності, гідні жалості, жалю, поваги, легкості, прощення, любові. Якщо ж інші в цю групу не входять, то ці почуття можуть на них не поширюватися.

Наступний рівень можна назвати просоцiальним чи гуманістичним. Для людини, що досягає цього рівня, відношення до іншої вже не визначається лише тим — належить він до визначеної групи чи ні. За кожною людиною, нехай навіть недалеким, що не входить у мою групу, мається на увазі самоцінність і рівність його у відношенні прав і обов’язків.

Просоцiальна, гуманістична ступінь, здавалося б, вища з можливих для розвитку особистості. Однак над цією чудовою і високою ступінню є ще одна. Її називають духовна чи есхатологiчна. На цій ступіні людин починає усвідомлювати і дивитися на себе й іншого не як на кінцевих і смертних істот, а як на істот особливого роду, якi співвідносяться з духовним світом. Як на істот, життя яких не кінчається разом з кінцем життя земного. Іншими словами — це рівень, у рамках якого зважуються суб’єктивні відносини людини з Богом, встановлюється особиста формула зв’язку з Ним. Людина здобуває особливу сакральну, божественну цінність.

Зрозуміло, що на кожному ступені міняється уявлення людини про благо, щастя. На першому ступені (езопової) це особисте благо і щастя поза залежністю від того — щасливі чи нещасливі інші.

На другому ступені благо і щастя зв’язані з процвітанням тієї групи, з яким ідентифікує себе людина. Він не може бути щасливий, якщо терпить нещастя його група.

На третій ступіні щастя і благополуччя, мається на увазі їхнє поширення на всіх людей, усе людство. Нарешті, на четвертій ступіні до цього додається відчуття зв’язку з Богом і представлення про щастя як служінні і з’єднанні з Ним.

Безумовно, людей не можливо розкласифiкувати, розставити кожного на визначений ступінь. Усі чотири рівні так чи інакше присутні в кожнім і в якісь моменти, хоча б епізодом, ситуативно перемагає один рівень, а в якісь іншій. Однак цілком можна говорити і про деякий типовий для даної людини профіль, типового устремління. У зв’язку з цим цілком логічно буде припустити, що саме представники перших двох груп є потенційними правопорушниками. Для досягнення своїх сугубо егоїстичних цілей вони, як правило, не зупиняються ні перед чим, навіть перед здійсненням злочину, у тому числі й агресивному характері.

Типовими представниками другої групи, наприклад, є політичні терористи. Звичайні злочинці (представники в основному першої групи) діють, як правило, заради особистої вигоди. У них найчастіше просто немає навички бажання заробляти гроші чесною працею, немає етичних принципів, Десять заповідей вони ставлять ні в що. А політичні терористи найчастіше керуються якоюсь ідеологією чи якимось соціальним невдоволенням. “Ми повинні розвивати техніку обезлюдження, — віщав А. Гітлер. Якщо ви запитаєте мене, що я розумію під обезлюдження, я скажу, що маю на увазі усунення цілих расових одиниць. І це-те, що я маю намір здійснити, це, грубо говорячи, моя задача. Природа жорстока, тому і ми можемо бути жорстокими. Якщо я можу послати колір німецької нації в пекло війни без найменшого жалю про пролиття коштовної німецької крові, то звичайно, я маю право усунути мільйони нижчої раси, що розмножуються, як хробаки”.10 От так усе просто: ціль виправдує будь-які кошти, якщо це навіть зв’язано зі знищенням цілих народів. Цей тип людей добре описаний Ф.М. Достоєвським у “Бісах”. Його Верховенский — типовий терорист-революціонер. У, послужившого для нього прообразом Сергія Нечаєва, сина маляра,було важке дитинство: батько його нещадно бив. І ця обставина зближає Нечаєва з іншими “ідейними” терористами, для яких ціль виправдує засоби. У кримінології давно відзначено, тi що переносили в дитинствi побої та знущання самі, часом, стають садистами чи садо-мазохiстами. Це, звичайно, не означає, що всі ті, кого в дитинстві били, стають обов’язково терористами. Наприклад, великий Паганiнi від побоїв батька не став злочинцем. Однак психіатрія довела, що часто буйне політичне невдоволення, пристрасть до бунта харчується підсвідомою пам’яттю про перенесені в дитинстві травми і насильство. У них виробляється своє представлення про людей і їх “перевиховання”, як правило, не на користь останніх. Той же, уже згаданий нами Верховенский говорить: “… Без деспотизму не можна, але в череді повинна бути рівність. У світі бракує тiльки одного: слухняності! Повна слухняність, повна безособовість. Бажання і страждання — для нас, а для рабів у череді — дисципліна. Через шпигунство. Кожен член суспільства дивиться один за іншим і зобов’язаний доносом. Кожний належить усім, а усі кожному… Одне-два покоління розпусти необхідні! Розпусти нечуваної, пiдлої, коли людина бертається в бридку, боягузливу, жорстоку, себелюбну мерзоту, — от що треба! З таким усе, усе можна! А отут ще свiжесенької крові, щоб звикли. Судорогу раз у тридцять років, і усі раптом починають поїдати один одного… Ми проголосимо руйнування — це ідейка так обов’язкова! Треба, треба кісточки розiм’яти… Усе повинно бути зруйноване: і держава і моральність. Залишимося тільки ми, що заздалегідь призначали себе для прийому влади: розумних прилучимо до себе, а на дурних поїдемо верхи!..”11

На відміну від перших двох груп, представники останніх двох, по своїх особистісних якостях, в ідеалі найменше походять на людей, здатних заподіяти зло іншим заради досягнення своїх цілей. Але це в ідеалі, а в житті обставини часом складаються так, що і вони змушені застосовувати аж ніяк не гуманні міри. Тому представляється справедливим припущення А.Р. Ратiнова й О.Д. Сiтковский про те, що “агресивність у різних осіб може мати різний ступінь виразності — від майже повної відсутності даної властивості до його граничного розвитку. Імовірно, гармонічно розвита особистість повинна мати визначений ступінь агресивності. Обмежений розвиток даної якості представляється соціально прийнятним і навіть необхідним. Потреби індивідуального розвитку і суспільної практики повинні формувати в людях здатність до усунення перешкод, а часом і до фізичного подолання того, що протидіє цьому процесу. Повна відсутність агресивності приводить до піддатливості, конформностi, нездатності зайняти активну життєву позицію. Разом з тим надмірний розвиток агресивностіпо типу акцентуації починає визначати весь вигляд особистості, перетворює її в конфліктну, нездатну на соціальну кооперацію, а у своєму крайнім вираженні єпатологією (соціальної і клінічної): агресія втрачає раціонально-виборчу спрямованість і стає звичним способом поводження, виявляючись у невиправданій ворожості, злостивості, твердості, негативізмі й ін.” 12

Сама по собі агресивність не робить суб’єкта соціально небезпечним: по-перше, зв’язок агресивності з агресивним поводженням не завжди є досить твердий: по-друге, акт агресії може приймати і соціально схвалювані форми. Наприклад, дії правоохоронних органів при звільненні заручників у випадках, коли мирні переговори до позитивних результатів не привели. Те чи інше фарбування агресивність здобуває лише в контексті соціальної спрямованості особистості, мотивів її діяльності, тих цінностей, заради досягнення і володіння якими здійснюється ця діяльність.

У цьому зв’язку можна припустити, що агресивні прояви можуть бути:

а) коштом досягнення визначеної мети чи самоцілі;

б) способом психологічної розрядки.

Слід зазначити, що слово “агресія” /від лат. agressio/ широко використовується в різних областях знань, зокрема у філософії, біології, соціології, психології й у буквальному перекладі означає напад. У юриспруденції поняття агресії більш-менш докладно розроблено міжнародним правом, хоча, як відомо, визначення агресії у відносинах між державами в Статуті Організації Об’єднаних Націй зайняло кілька років дискусій. Визнається, що агресія, з погляду Статуту ООН, означає застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави чи народу.13

В інших галузях права термін “агресія” чи “агресивне поводження” не одержав офіційного вживання. У наукових роботах вітчизняних юристів агресія ототожнюється з насильством — фізичним і психічним /погрозами застосувати фізичне насильство/.

У карному праві фізичне насильство конкретизується такими його проявами, як навмисне убивство, навмисні тілесні ушкодження різного ступеня ваги, катування, побої, а психічне — погрозами застосування фізичного насильства, розголошення зведень, що ганьблять особу, /шантаж/ чи знищення майна.

Безумовно, насильство є основною формою агресії, притім найбільш розповсюдженою і небезпечною. Разом з тим поняття агресії, як показує практика, значно ширше, ніж поняття насильства. По-перше, насильство застосовують друг до друга тільки люди (тварини можуть знайти агресивність як спосіб існування і захисту). По-друге, люди — істоти, наділені свідомістю, — здатні убити когось не застосовуючи насильства, а одним лише словом, навіть без погроз, наприклад, наклепом, помилковим доносом, образою, безадресною написом на двері вашого будинку і т.д.

У відмінності від неагресивних зазіхань, агресивні носять злісний, деструктивний (руйнівний) характер і мають на меті заподіяти потерпілим шкоди. Неагресивне корисливе зазіхання має на метічужим чи майном майновими правами, і не більш того. Але коли головною, кінцевою метою майнового злочину, чиненого без насильства, є страждання потерпілого, катастрофи його надій і т.п., те воно здобуває агресивний характер. Обкрадаючи незнайомої людини, злодій звичайно байдуже відноситься до тому, як потерпілий поставиться до наслідків. Більш того, злодій може цілком щиро співчувати постраждалому (практиці відомі випадки, коли потерпіл повертали навіть украдені речі з почуття жалю). Його ціль заволодіти чужою цінністю, а до власника йому справи немає. Але якщо, приміром, викрадаються гроші і цінні папери для того, щоб усунути конкурента, привести його до банкрутства, те агресивний характер злочину не викликає сумнівів.

От чому багато визначень агресії страждають неповнотою і не відображають внутрішньої спрямованості агресивних дій, їхньої ворожої спрямованості стосовно об’єктів агресії. До таких, наприклад, можна віднести визначення запропоновані К.Iзардом і Х.Хекхаузеном. Лаконічний К.Iзард думає, що: “Агресія є словесну чи фізичну дію, спрямована на заподіяння збитку”.14 Х.Хекхаузен істотно доповнюючи його, говорячи про агресію, як про безліч “різноманітних дій, що порушують психологічну чи фізичну цілісність іншої людини (чи групи людей), наносять йому матеріальний збиток, перешкоджають здійсненню його намірів, протидіють його інтересам чи ведуть до його знищення”15 , у той же час нічого не говорить про експресивний характер дій, що не дозволяє відрізнити агресивне злочинне зазіхання на особистість від “мирних” крадіжок, шахрайства і т.п. правопорушень, що заподіюють майнову шкоду потерпілим.

С.Н.Енiколопов, розрізняючи такі види агресії, як: 1) фізична (напад); 2) непряма (плітки, уїдливі жарти, вибухи люті і т.п.); 3) дратівливість у спілкуванні; 4) негативізм; 5) нанесення образи; 6) підозрілість; 7) вербальна агресія (сварки, погрози, проклятья, лайка, лемент і т.п.),16 чомусь не згадує про знищення матеріальних і культурних цінностей.

Таким чином, відсутність достатня виразного й однозначного поняття агресивного злочинного поводження як у кримінології, так і в суміжних галузях юридичної науки, породили розбіжності в отграничении агресивного злочинного поводження від неагресивного. Знаючи про це, Роберт Берон і Дебора Ричардсон пішли трохи іншим шляхом. Перш ніж вибрати найбільш оптимальний варіант визначення агресії, вони проаналізували наступні випадки її прояву:

1.Ревнивий чоловік, застав дружину в постелі з коханцем, вистачає пістолет і убиває обох.

2.На вечірці одна молода жінка випускає в іншу цілу обойму уїдливих реплік і настільки виводить її із себе, що та зрештою вибігає з кімнати в сльозах.

3. Жінка-водій, що перебрав у пришляховому ресторані, вилітає на зустрічну смугу і врізається в перший же автомобіль, у результаті чого водій і пасажир гине. Згодом вона випробує сильні каяття совісті з приводу цієї трагедії.

4. Під час бою солдат стріляє зі зброї по супротивнику, що наближається. Однак у нього збитий приціл, і снаряди пролітають поверх голів, не заподіюючи людям ніякої шкоди.

5. Незважаючи на те, що пацієнт кричить від болю, стоматолог міцно захоплює хворий зуб щипцями і швидко вириває його.

6. Експерт говорить новому співробітнику, що треба діяти більш професійно, і вказує конкретні напрямки бажаних зміні.

У яких з перерахованих вище випадків представлена агресія? З погляду здорового глузду під цю категорію точно підпадає перша і, можливо, друга ситуації. Але як у відношенні третьої? Чи є вона прикладом агресивного поводження? Тут загальноприйняте тлумачення не зовсім підходить. Підпила автомобілістка стала причиною смерті двох ні в чому не винних людей. Але, приймаючи в увагу її щирі каяття совісті, чи варто характеризувати її дії як споконвічно агресивні? А що можна сказати з приводу четвертого випадку, коли ніхто не постраждав, чи п’ятого, де дії лікаря, імовірно, принесли користь пацієнту? І чи агресивний експерт, що конструктивно оцінює дії співробітника?

Звичайно, відповіді на ці питання, на думку Р.Берона і Д.Рiчардсона, залежать від вибору визначення злочинної агресії, відповідно до одному з яких, запропонованому Басом (Вuss, 1961), агресія — це будь-яке поводження, що містить погрозу чи наносить збиток іншим. Виходячи з цього визначення, можна сказати, що всі перераховані вище випадки, за винятком четвертого, можна кваліфікувати як агресію.

Друге визначення, запропоноване декількома відомими дослідниками (Berkowitz, 1974, 1981; Feshbach, 1970), містить наступне положення: щоб ті чи інші дії були кваліфіковані як агресія, вони повинні містити в собі намір чи образи образи, а не просто приводити до таких наслідків. У цьому випадку першу, другу і четверту ситуацію у вищенаведеному списку можна оцінити як агресію, оскількиусі вони містити спроби, щоудалися чи невдалі, чи образити заподіяти шкоду іншим. Третя ж ситуація не може бути віднесена до агресії, тому що в ній описується шкода, заподіяний ненавмисно. Дві останні ситуації виразно не можуть бути розцінені як агресія, оскільки в обох випадках людин намагається зробити скоріше щось корисне, чим загрозливе.

І нарешті, третя точка зору, висловлена Зiльманом (Zillmann, 1979), обмежує вживання терміна агресія спробою нанесення іншим тілесних чи фізичних ушкоджень. Відповідно до цього визначення, тільки перша і четверта ситуації можуть розглядатися як агресивні по своїй суті. Другу ситуацію, через те, що вона містить у собі скоріше психологічну, ніж фізичний біль, не можна віднести до агресії.18

Незважаючи на значні розбіжності щодо визначень агресії, багато фахівців в області соціальних наук схиляються до прийняття визначення, близького до другого з приведених тут. У це визначення входить як категорія наміру, так і актуальне заподіяння чи образи шкоди іншим.

Залишити коментар

*